Сумна звістка, наче грім, вразила Галичину… 1 листопада 1944 pоку y Львові помер архиєпископ УГКЦ Андрей Шептицький. Одиниці пам’ятають жалобно-ве­личну дорогу у вічність Великого Митрополита — Андрея Шептицького — у Льво­ві в неділю, 5 листопада 1944 р.

2 листопада
Митрополит лежав на канапі в палатах Святоюрської резиденції, одягнений у білий сакос із чорними хрестами, на голові — митра. Обличчя спокійне, ледь нах­мурене. У ногах, а властиво — в колінах, був дещо скулений. Здавалося, що ось-ось розплющить очі й заговорить тією глибокою Христовою мовою, якою завжди звик про­мовляти.

О 17 год. відбулася перша частина обрядового похорону — панахида над тілом покійника в домашній капличці з участю трьох архиєреїв (Йосифа Сліпого, Миколая Чарнецького та Микити Будки). Після панахиди тіло перенесено до собору Святого Юра. Покійного несли священики у фелонах. Було їх близько 40.

3 листопада
Третій день похорону. О 9 год. відправлена архиєрейська Служба Божа. Від­правив преосвященний Никита. По Службі Божій ченці “держали стійку” при тілі покійного. О 16 год. відправлено парастас. О 17 год. було продовження похорону, який очолив єпископ Никита.

4 листопада
Четвертий день похорону. О 10 год. відбулась архиєрейська Служба Божа в соборі св. Юра. Служив преосвященний Миколай Чарнецький. Після панахиди була стійка при домовині. О 3 год. пополудні відбувся черговий чернечий парастас. О 5 год. — загальний парастас.

5 листопада
О 8 год. ранку розпочалася соборна архиєрейська Служба Божа. У ній узяло участь 7 єпископів, 17 священиків, понад 100 ченців і черниць, понад 10 тисяч вірних.
Богослужіння закінчилося проповіддю, яку виголосив наступник Митропо­лита Андрея Шептицького — Митрополит Йосиф Сліпий. Він детально описав життєвий шлях митрополита Андрея, підкреслив його добре ставлення до многостраждального українського народу, зазначивши, що Митрополит Андрей усе своє життя захищав народні інтереси.
На богослужінні молилися представники Римо-Католицької, Вірменсько-Католицької та Православної Церков. Латинський архиєпископ Твардовський із єпископом-помічником Базяком і вірменський капітулярний вікарій Каєтанович від­служили панахиди, попрощалися з тілом покійного та покинули собор св. Юра. О 13 год. 30 хв. розпочалася жалобна процесія-похід із труною Митрополита містом Львовом, яка тривала понад 2 год. Похід виглядав так: попереду несли вінки (31 вінок) і близько 40 хоругов. За колоною з вінками йшли хор собору св. Юра — 100 осіб, черниці — 200 осіб, священики — понад 200 осіб, єпископи та Митрополит Йосиф Сліпий. Далі несли труну з тілом Митрополита Андрея. За нею ступав брат Митрополита — ігумен Климентій Шептицький. У кінці колони йшло понад 5 ти­сяч українців, серед котрих було багато жінок і студентів. Похід ру­шив вулицями Міцкевича, Третього травня, Легіонів, Коперника, через Коперни­ка догори вулицями Леона, Захарієвича та Шептицьких на площу св. Юра. Після прощальної панахиди труна з тілом А.Шептицького о 17 годині була опущена на вічний спочинок у склепі-гробівці собору св. Юра…

Над могилою бл. п. Митрополита кир Андрея високопреосвященний Митро­полит кир Йосиф виголосив зворушливу промову:
“Пророк Єремія, співець народної недолі і пророк печалі та смутку, характе­ризуючи одного провідника народу, записав у своїх видіннях оці знамениті слова: “І оце немов орел підніметься він і відлетить” (Єр. 49, 22).

І так наш Митрополит, князь і провідник народу, підносився щораз вище й вище своїми ділами і подвигами, поривав нас, захоплював, а ми, заперши дух у собі, гляділи на його ревну і жертовну працю та радувалися його великими успіха­ми. Забули ми, сердеги, що він, ширяючи щораз вище і вище, віддалюється від нас і відлетить врешті в небесні простори та лишить нас сиротами.

Немов Апостоли з громадою вірних на Оливковій горі, стоїмо ми, вп’яливши зір у небо, і не можемо прочунятись та сповнити те, що нам остало, а саме: похо­ронити його тлінні останки. Стоїмо, а думка думку жене, спомини мчать за споми­нами про минуле покійного: 80 літ життя і 45 літ єпископства і митрополитування! Хоч життя його нам усім відоме, та нині, немов на екрані, пересувається перед очима душі нашої силюета монументальної його постаті. І так сунеться картина за картиною, хвилина за хвилиною його життя… І бачимо, як він колись, малий ще хлопчина, зложивши руки до молитви, повторює за матір’ю молитви.

Пізніше як побожний учень, запитаний, чим хотів би бути, відповів, що свя­щеником. І це початок його покликання і митрополитування. А через кілька літ пізніше бажання стати священиком об’являється ще виразніше: він виявляє охо­ту посвятити себе чернечому станові. Без надуми вибрав він тернистий шлях, від­вернувшись від вигід і утіх світського життя. Уже тоді поставив він як гасло свого життя: “Великого бажайте!”

Його батьки, Йоан і Софія з Фредрів Шептицькі, боялися, чи це не молодечий порив, і зажадали, щоб Він скінчив наперед правничі студії, зробив докторат і щойно тоді вступив до монастиря оо. Василіян. Була це зворушлива сцена, коли батьки відвозили сина до Добромиля як жертву роду Шептицьких для Бога. Десь тоді мав він також сказати, співчуваючи тому болеві, якого завдавав своїм бать­кам, а зокрема своїй матері: “Не бажав би я собі, моя нене, щоб ти була при моїй смерті”. Як зразковий чернець сповняв Він покірно всі накази чернечого життя. Закінчив філософічні і теологічні студії, завершивши їх другим і третім доктора­том. Прийшла хвилина пресвітерських посвячень із рук єпископа Пелеша в Пере­мишлі. З якою ніжністю і радістю описувала їх Його мати у своїх споминах!

Як священик із запалом кинувся у вир місійного життя, переміряв своїми сто­пами вздовж і впоперек Західню Україну, виголошуючи проповіді, зазиваючи вір­них до покаяння. А де вже не міг живим словом досягнути слухачів, там як редактор “Місіонаря” посилав їм своє друковане слово. Ревною працею звернув Він на себе увагу всіх, а передовсім Апостольського Престола, який іменував Його станиславівським владикою. Ширший горизонт розкрився Його творчому духові, і знову ще більше зросла Його апостольська праця. Канонічні візитації, проповіді, пастирські послання чергувалися у дбалого про добро душ своєї пастви єпископа. За тим пішло підготування до оснування Духовної семінарії, створення великої бібліотеки. Ця коротка й успішна діяльність виявила Його як найкращого канди­дата на митрополита.
Але Його єпископська діяльність не тривала довго. Боже Провидіння піднес­ло Його на ще вищий щабель духової ієрархії, бо покликало Його на Галицького Митрополита. Хоч боронився як міг і перед єпископством, і перед митрополичою гідністю, та мусів підкоритися наказові Апостольського Престолу. І була ця спа­сенна хвилина благодатна для нашої Церкви і нашого народу!

Найвидніше становище в нашому народі дало йому змогу обняти вповні не лише церковну ділянку, а й усе народне життя. І знову висилав він повчальні, змістовні послання, щоб піднести духове життя. Будував церкви і посвячував їх при величезних здвигах народу. Всі візитації мали притягальну силу і розбуджува­ли народню свідомість.
Завжди вмів десь винайти спосіб, аби допомогти чи то площею під церкву, чи дарами в матеріялах, чи коштами і тим спричинитися до ктиторства Божих хра­мів. Щедро вивіновував монастирі оо. Редемптористів, оо. Студитів, сестер Василіянок, Служебниць, Бельгійських Вінкентинок та інших. Висилав на студії моло­дих студентів богословія, з яких тут, на похороні, є нас велика громада. При тому всьому обіймав усі стани, молодь і старших, селян, робітників, інтелігенцію.

Велику увагу присвятив покійний письменницькій діяльності. Згадані числен­ні послання, переклади аскетичних творів св. Василія Великого, зокрема оригі­нальні праці-проповіді, численні статті, порозкидані майже по всіх часописах, кра­йових і закордонних, між якими згадую насамперед твори “Про Божу мудрість”, про митрополита Рутського та інші праці. Не дивно, що Він як учений-енциклопедист, історик, мовознавець, філософ, суспільник і мистець зазначився у тих ділян­ках поважними працями.

Не підрядну ролю в Його діяльності займають гуманітарні функції, основані порадні, вакаційні оселі, опіка вдовами і сиротами, немічними, гуртожитки, бур­си, захисти й інтернати. Між ними як свідок Його великого співчуття стражден­ним красується “Народня лічниця”, яка тисячі немічних повертала їх рідним спосібними до праці.
А хто ж із вас, мої дорогі, не знає Його культурно-освітню діяльність, про підтримування княжими дарами нашої “Просвіти”, заснування бібліотек і архі­вів? Національний музей — це многомовний свідок великого минулого і вияв вели­кого духу фундатора.

Золотими буквами вписав Він себе і в економічно-господарському житті. Зас­нування школи в Милуваню, підтримування кооперативів, створення ботанічних заповідників та т. ін. говорять самі про себе. А відомі пожертви — це лише стоти­сячна частка того, що давала правиця, а не знала лівиця. Покійний був у нас най­більшим громадянином, який на кожному кроці заступався за права народу і бо­ронив покривджених у соймі та в Палаті панів. Боронив Він і справи університету, справи виборів та всі інші життєві інтереси народу. Всі ще в пам’яті послання на захист зруйнованих Божих храмів, яке з вдячністю прийняли православні нез’єдинені. Меценатом науки й мистецтва назвав Його з вдячністю народ. Нагадує він Мойсея своєю палкістю, великим практичним розумом, провідницьким хистом. Від святого Павла перейняв він розмах та оригінальні помисли.
У всій тій многогранній діяльності та подвигах висувається на перше місце ідея з’єднання Церкви. Для неї Він і горів, і палав, жив і страждав, і вона займає у всьому Його житті найчільніше місце. Вже як студент прав вибрався Він і на Вели­ку Україну, і до Москви, щоб, як сказав його покійний батько, пізнати терен май­бутньої праці. Тоді Він познайомився із найвизначнішими громадянами, професо­рами Антоновичем у Києві, з філософом Соловйовим у Москві. А коли став архиєреєм, то боровся, як лев, за з’єднання Церков. Ні суші, ні моря не спиняли Його в починаннях і трудах. І Петроград, Київ, Вільно, Лондон, Париж, Америка, Кана­да, Аргентина, Бразилія і Палестина — усюди Він хотів бути, усюди щось здобути і придбати для Унії. Душею був Він “Велеградських з’їздів”. Як імпозантно вигля­дав той перший унійний собор у Петрограді з покійним екзархом Фйодоровим! Яка до глибини серця проймаюча була сцена, коли в одному місті у Бразилії через брак мощів при посвяченні церкви вийняв покійний із Панагії мощі св. Йосафата і зложив їх, щоб наш мученик був і там присутній серед наших поселенців не лише духом, а й тілом. А навіть пізніше, коли, прикований недугою до крісла, не міг уже подорожувати, то своїми письмами старався вдержати зв’язок зі всіма, щоб бодай таким способом почули Його могутній голос. Кому ж із нас не відомий Його недавній зазив до православних єпископів в Україні, щоб вони злучилися із Вселенською Церквою? Справді був це залізний робітник, якому ніхто з нас не міг дорівняти. Не диво тому, що один французький єпископ, визначний римський церковний діяч, назвав Його “Великим працівником”. До останньої хвилини сво­го життя був Він чинний і вів усі справи не лише церковні, а й світські, які мимо­волі опинялися в Його руках. Найкраще про це свідчить кількалітній Архиєпархіяльний Собор, що його покійний проводив і якого був творцем.

Упродовж півстолітньої діяльности ми так зжилися з бл. п. Митрополитом Андреєм, що творили одну душу й один народній моноліт. Переживали ми з Ним гіркі хвилини недолі, смутку, страждань, широку скалю сумних і радісних хви­лин. Переживали ми з Ним і боротьбу за університет, і пацифікації, і війни, і зни­щення, і царську тюрму в Суздалі.

Ми завжди були спокійні, чи добре, чи зле нам було, бо провід спочивав у певних і досвідчених руках. Був Він вірним сином Вселенської Католицької Цер­кви, великим українцем, ученим-мистецтвознавцем, покірним богомольцем і Мит­рополитом, якому рівного нелегко знайти не лише в нашій історії, а й загалом в останньому столітті в Католицькій Церкві.

У кожній ділянці чинний і письмом, і словом, і ділом буквально до останнього віддиху життя, був Він честю і окрасою нашої Церкви й народу. І так роздумували б ми над Його життям далі й далі, так наче б читали історію нашого народу остан­нього півстоліття.
Але ось із домовини дається чути Його принизуючий душу дрижачий голос: “Простіть і прощайте! (Ох, яке тверде і болюче слово! Як гірко почути його дітям від батька!). Дякую вам за останню прислугу, любі Архиєреї, і вам, преосвященні Владики Йосафате і Григорію, що, не лякаючись нинішніх небезпек, прибули, щоб віддати мені останню прислугу. І вам сердечна подяка архиєрею Миколаю і преосвященний Кир Микито, що, як рідні сини, до останньої хвилини помагали двигати тягарі управи Архиєпархії. Дякую вам, отці з Капітули, протоігумени, де­кани і все чернече і світське духовенство, сестри-черниці та всі вірні, що так чис­ленно зійшлися, щоб востаннє зі мною попрощатися”.

Що ж маємо Тобі прощати, наш Батьку, хоч Ти не раз із покорою звертався до нас прилюдно о прощення своїх провин? Хіба дякувати Тобі можемо за Твою працю, за Твою науку, за добре, шляхетне серце. Одного лиш прохаємо Тебе: ви­моли в Господа святости і премудрости для нашого народу, про які Ти за життя так щиро молився.
Та з-поміж тих голосів чуємо зворушливий до сліз, дрижачий і проймаючий до глибини серця голос, яким Він звертається до своїх кровних двох братів — гене­рала Станислава й ігумена Климентія, тих, що остали ще в живих: “Тобі, брате Климентію, я складаю мою подяку, що пішов моїми слідами, полишив всі земські багатства та й тоді, коли обновлених ченців не мав я кому поручити, тоді саме Ти взяв на себе той тягар, який мені так лежав на серці. Та й пізніше впродовж мого архиєрейства Ти вірно стояв при мені, зносив долю і недолю аж до останньої хви­лини та двигав зі мною тягар моїх хрестів. Молити буду Всевишнього, щоб благос­ловив Тебе ще довгими літами і вилляв Свою благодать та уділив обильної помочі в розвитку манастирів Студитського уставу, щоб вони розсіялися по широкій Укра­їні, у Москві, Петрограді, Сибіру, Казахстані та ген далеко аж до Зеленого Клину.

„Велике Спасибі Тобі за це!”
Та оце мовкне голос Покійного, а нам залишається зложити на вічний спокій Його тлінні останки. Серце крається з болю, груди розриває печаль. Боже, скіль­ки жертв Ти забрав від нас! Ріки крови течуть по нашій землі, а численні могили свідчать про перенесене горе. Нема родини, що би не втратила батька або матері, нема батька ані матері, що би не плакали за дітьми, а братів і сестер, що би не плака­ли за рідними, за свояками.
Як поріділи ряди нашого духовенства, наших громадських діячів, лікарів, на­уковців, господарників! Скільки буйних голів лягло в боротьбі, скільки цвіту зло­жили ми вже на жертовнику Твоєму, Господи! А тепер те найкраще і найцінніше, що дав Ти нам, — нашого Батька і Провідника, Митрополита Андрея — береш, бо вже більше не маємо що дати. Коли така Твоя воля — бери й ту найбільшу та найболючішу жертву за кращу долю українського народу. А ти, Пречиста, занеси її перед престол Всевишнього. Амінь!”

У книзі Львівського міського бюро загсу з’явився акт №1015 від 3 листопада 1944 року. Діловою мовою тут зазначено, що після 80 років життя, 1 листопада 1944 року, помер Шептицький Андрій Іванович, українець, митрополит.
Причина смерті — параліч, старість.
Зазначено, що були подані медичні документи, зокрема карта смерті від лікаря Барвінського від 1.11.1944 р.

Так скупо фіксує офіційний документ перехід у вічність Великого Митропо­лита, Доброго Пастиря.

Найбільш маркантною подією під час похорону було те, що Хрущов передав вінок квітів од Сталіна.

Михайло Гайковський і Оксана Гайова

00000