Від 17 до 19 липня 2015р. у Ждині пройшла чергова, вже XXXIII Лемківська Ватра.
Ця подія, це не тільки „співи, забави, рок і танці до ранку, багаття, куліш, пиво………”, але це також час і місце на молитву.

У неділю 19 липня о год. 10-00, в каплиці яка поблизу ватряного поля Служилася Архиєрейська Свята Літургія яку очолював Владика Володимир Ющак – єпископ Вроцлавсько-Гданський у співслужінні Владики Євгена Поповича – єпископа помічника Перемисько-Варшавської Архиєпархії і священиків обох єпархії. Проповідь до вірних виголосив Владика Євген. У Службі Божі усі молилися за мир і кращу долю для України.

Проповідь Владики Євгена на «Ватрі», Ждиня, 19 липня 2015 р. Б.

Недільні читання: Мт. 9, 27-35; Рм. 15, 1-7.
З послання Апостола Павла до Римлян:
Ми сильні, мусимо нести немочі безсильних, а не собі догоджати. Кожний із вас нехай намагається догодити ближньому: на добро, для збудування.

І.
Центром нашої християнської віри є Ісус Христос – Син Бога Живого – як засвідчив це Апостол Петро під Кесареєю Филиповою. Ісус Христос є наріжним каменем Церкви, якої ми є членами, а якої керманичем – з волі нашого Спасителя – є Апостол Петро і кожний Його наслідник на Петровому Престолі.
Нашу живу віру маємо будувати на навчанні Ісуса Христа, переданому нам у Євангеліях і Листах Святих Апостолів та додержуванні того, як цю науку передає нам вчительський уряд Церкви під проводом Петра наших Часів.
Ісус Христос за час свого земського життя, мандруючи по Палестині, Юдеї, Самарії, Галілеї, Зайорданні, проповідував Слово Спасіння – Євангеліє Надії, всюди творячи добро, зціляючи хворих, повертаючи мертвим життя, прощаючи гріхи, милосердившись над кожною людиною, яку зустрічав на своїй дорозі.
Він наші немочі і гріхи взяв на себе. Ради нашого спасіння страждав і дав себе розп’ясти на хресному дереві, помер і воскрес.
Він повертаючись до Отця Небесного не залишив нас сиротами. Залишився з нами у Тайні Пресвятої Євхаристії, у всіх інших святих Тайнах. Він благодаттю Святого Духа просвічує та освячує кожну християнську душу.
Святі Апостоли – свідки проповіді та всіх чудес і спасенних подій, – це все передавали тим, до яких виходили з Євангелієм Спасіння, навчаючи, пригадуючи, заохочуючи, картаючи, щоб ніхто не залишився осторонь Неба, яке наново Син Чоловічий відкрив людському родові.

ІІ.
Це Небо залишається відкритим також для нас, згромаджених на тій недільній Літургії, тут, на ватряному полі, для нас – нащадків Володимирового хрещення, які вигнані з рідного краю – як біблійний Ізраїль – по роках вавилонської неволі повертаються на рідну землю. При нагоді мандруємо стежками наших дідів, ідемо на цвинтарі та до святинь, тих, що збереглися, та тих, по яких залишилися сирі каміння.
Які почуття родяться в наших серцях? Чи це є біль і жаль? А може вже цілковита байдужість, мовляв: все втрачене, того вже не повернеться!
Яким має бути наше сьогодення? Як нам жити, як працювати, як плекати в серцях любов до рідної землі, культури, мови, традиції? Ці питання ставимо собі сьогодні і сьогодні на цій Святій Літургії, будучи учасником цієї ватряної зустрічі, на ці питання мусимо знайти відповідь.
Відповідь подає нам знову Церква, передаючи нам слова заохоти Апостола Павла. Ми маємо бути сильні, ми маємо взяти немочі безсильних, а не собі догоджати, ми маємо намагатися чинити добро для ближніх: для збудування, для цього, щоб наша надія ніколи не вмерла. Щоб так було, слід нам наново оживити нашу віру, жити за духом Євангелії, бо коли Живий Христос буде наповнювати наші серця, то будемо сильні, то ніколи не вмре наша надія. Наші батьки на виселені – як біблійний Ізраїль – з тугою оплакували втрачену рідну батьківщину, але навіть коли в їх серцях був жаль, то ніколи не тратили надії, що колись буде краще. Цю надію давала їм саме сильна віра, яку підтримувала і підтримує в наших серцях Церква – носій надії спасіння і нового життя в Ісусі Христі.
Кожен з нас мусить наново полюбити оцю свою батьківщину, мусить наново прислухатися до голосу своєї Церкви, мусить наново вивчити мову батьків, якщо її забув або не мав нагоди пізнати. Ми одні одних маємо до цього запрягати та заохочувати – для творення спільного добра.

ІІІ.
Живемо в країні, в якій є нам дані хоча мінімальний добробут, суспільний порядок, почуття безпеки. Може це ставати причиною нашого духовного невігластва та часами й байдужості до братів і сетер у вірі, які такого спокою серця не мають. Слід нам перед тим боронитися і не дозволити, щоб дух «благого спокою» вбив в нас «духа Божого», духа солідарності з тими, які сьогодні так страждають як колись наші батьки і яких сьогодні гонять з рідної землі та вбивають. Так діється в країнах Близького Сходу, в Сирії та Іраку. Так діється і на нашому материку в Україні, де щоденно з рук агресора та його п’ятої колони, що хоче на Україні будувати «руський мир», гинуть невинні люди та наші герої, які за ціну життя захищають наш рідний край.
В дусі Христового Євангелія, яке каже нам п’ятнувати кожний гріх та милосердитися над грішником, мусимо це сьогодні сказати, щоб ми «радіючи на тій ватрі» не забули за сльози і плач страждаючої України. Браття українці – браття лемки – занесім сьогодні спільну благальну молитву до Господа, щоб Він – податель всякого добра – дарував нам духа служіння та сили у несені немочей безсильних, щоб Він дарував мир та волю Україні, щоб силою своєю подолав кривдників наших, та щоб, в кінці, на кожному людському обличчі появилася радість і надія, що небо, яке над нами, залишається відкритим і для нас і для тих, які не спроможні ще вознести своїх очей угору, бо їхній гріх давить їх до землі.

Фоторепортаж: Марія Туцька

00000